Олексій
Talent Delivery Specialist
Я прокинувся о 4-ій ранку від плачу мого новонародженого сина. Коли колисав немовля, перевірив новини і завмер у шоці. Почалась війна. Ми були в Ірпені – місті, яке за два дні потерпатиме від обстрілів, комплекс, в якому ми жили, за два дні розбомблять. Згодом переїхали у Боярку – ще одне невелике місто під Києвом.
Я був такий злий, ненавидів це все – війну, переїзд, вогонь, постійну небезпеку, в якій перебувала моя родина. Здається, я ніколи так багато не лаявся, як в ті перші дні. Ця лють штовхала мене робити хоч щось, і я почав волонтерити. Ми з друзями їздили до київських станцій метро, де ховались люди, і привозити їм найнеобхідніше: чай, ковдри тощо. Пізніше я опублікував декілька постів на своїй фейсбук-сторінці й отримав надзвичайну підтримку. Люди стали долучатися до нас або підтримувати грошима. Мені найбільше запам’ятався дзвінок з військового госпіталю, до якого прийшли волонтерити жінки з сусіднього села, та лишалися там впродовж всього тижня. Вони сказали «Чи не могли б ви… Перепрошуємо за це прохання… Але чи не могли б ви привезти їм спідню білизну?». Ми витратили пів дня у пошуках білизни, адже всі магазини, окрім продуктових, були зачинені.
Що надихало мене в перші дні, – згуртованість людей. Я відчував стільки підтримки від усіх, кого зустрічав, – молодих і старих. Я розмовляв з людьми на дорозі, у магазинах, лікарнях, на станціях метро – усі були на 100% переконані, що Україна переможе. «Ми натовчемо їм пики», – казали вони. Я не міг не погодитися. Цю країну неможливо перемогти. Це країна, де всі піднялися на боротьбу з окупантами. Це країна, де всі битимуться за свою свободу.
Зараз ми в безпеці у Черкасах, я продовжую волонтерити та допомагати, чим можу. Знаю, що ми переможемо. Вже перемагаємо. Україна змінює світ на наших очах. Я щасливий жити і бачити ці зміни.
Олександр
Java розробник
"Моя добровольча діяльність почалась ще восени 2014. Тоді я працював викладачем і допомагати армії грошима не виходило. Я не мав ніяких військових навичок і довго не знав, як допомогти. Одного разу побачив відео про добровольчий медичний батальйон "Госпітальєри". Тоді я зрозумів, що мої навички з надання першої допомоги та евакуації зі спортивного туризму можуть стати у нагоді на фронті. Тоді я пройшов додаткові курси і швидко потрапив на передову парамедиком. Причому у дуже потрібному місці у дуже потрібний час. Це були останні 11 діб оборони Донецького аеропорту. Ми працювали у селищі Піски, у 2 км. від ДАП. В тому числі допомагали відвозити поранених "кіборгів".
Після цього було відносне затишшя, закінчилась відпустка, почався захист дисертації, з'явилися діти. Повертатись на фронт вже було не можна, тепер я відповідав не тільки за своє життя.
Здавалося, що війна для мене позаду, та 24 лютого, в мій день народження, вона прийшла сама. Я зі своїми фронтовими побратимами увійшли до складу ТРО як медична служба. Поки у Одесі спокійно, я активно займаюся навчанням бійців тактичній медицині та допомагаю готувати медслужбу до роботи у бою. Завдяки гнучкому графіку у Intellias та розумінню з боку замовника, продовжую працювати на проєкті, чим закриваю деякі фінансові потреби нашого батальйону".
Юлія
бінес-аналітикиня
Коли місяць тому все почалось, в мене не було плану волонтерити, в мене не було плану взагалі, але було багато друзів та знайомих, які з 2014 року добре пам’ятали, наскільки важливий тил. Також я не встигла подумати чи планую надавати місця для проживання в себе в квартирі. Але вже на третій день в мене жили знайомі. Потім – знайомі знайомих. А зараз – сім’я з Маріуполя. І коли мене питають, чи це наші родичі, кажу, що зараз всі всім родичі, бо як інакше.
Вже у перший тиждень моя рутина налагодилась: вдень робота, вечір і ніч – дзвінки, листи, поїздки на склади. Часто з сином, якому 5 років, і який вже знає, який класний "танк" виходить з бронежилетів. Моя допомога сфокусована на забезпеченні військових, які працюють на передовій. Завдяки міцній спільності українців закордоном дістаємо та постачаємо їм різне обладнання, турнікети, бандажі та кровоспинні – те, що дороге і найбільш критичне. Я в основному налагоджую логістику як з-за кордону, так і в точки доставки, допомагаю з пріоритетами по закупах, іноді шукаю фінансування.
Щодня я дуже чекаю моменту, коли можна заснути. Буває, що втомлююсь і періодично хочу зупинити цей поїзд і вийти, але потім виходжу на кухню, і бачу людей, які в теплі і безпеці, бо ми сім’єю змогли їх впустити до себе. Отримую фото з передової, де усміхнені військові дякують за передачки. Я ще ні разу не отримала повідомлення про те, що втомлені вони. Читаю повідомлення від друзів з діаспори, які сплять по 2-4 години, лиш би знайти все, що треба тут військовим, – і вони теж жартують, завжди дякують і ніколи не говорять, що втомлені. І я дивним чином знаходжу сили на ще кілька кроків в тилу, щоб підтримати фронт.
Анна
копірайтерка
Перші дні війни Аня зустріла в Ірпені та вмикалась в роботу, попри вибухи та обстріли навколо. Згодом вона разом з чоловіком, одниз з наших PR-спеціалістів та його дівчиною виїхала на Львівщину. Уже зі Львова подружжя возило до Києва гумдопомогу, а на зворотному шляху евакуювало ще кількох людей з Ірпеня. Після цього Аня наважилась на ще більше, попри страх, сіла за кермо та вперше вирушила у далеку дорогу – поїхала у Польщу за автомобілем для одеської тероборони:
“Коли я раніше аналізувала свої слабкі сторони, то завжди знала, що мені бракує сміливості. В усьому. Я боюся таких елементарних речей типу катання на ковзанах (і усього гіпотетично травматичного), висоти, комах та тварин. У роботі теж часто боюся за щось взятися, чи надіслати резюме, чи звільнитися. Це справді позначалося на всіх сферах.
І я дуже, дуже боялася водити машину. Я брала додаткові уроки, після прав ще додаткові уроки (двічі з перервами). Усі інструктори казали, що мені не потрібні уроки, а треба перестати боятися. Але я боялася. І досвід водіння в мене мінімальний, бо я уникала практики: най чоловік водить. Буквально перед війною відчувала, що щось буде, і останні два тижні сама за кермом нас скрізь возила. Без радості, зі страхом, через відчуття, що треба.
Але коли зараз виникла така потреба, я просто сіла і поїхала. І після перших 300 км без перерви сама за кермом я зупинилася на заправці і відчула, що насправді мій головний страх — втратити країну. І він переважає над рештою.
Приєднуйся до благодійного збору на авто для ЗСУ
